Слід зазначити, що у давні часи місцевість під назвою Оболонь мала ширші кордони. Вона охоплювала частину сучасного Подолу, Куренівку, Рибальський півострів, Пріорку та прилеглі території. Підтвердженням того є численні публікації видатних українських істориків.
Микола Максимович у 1840 році писав: «Сверх того в некоторых местах нынешнего Подола даже и в позднейшее время, были болота, поросшие камышом. Заливное передвижным Днепром и покрытое лозою Болонье в древнейшее время простиралось гораздо ближе к старому Киеву, чем теперь, на нём киевляне пасли свои стада и совершали поклонение скотью богу Волосу». А Володимр Антонович у своїх наукових дослідженнях висловив припущення, що центр Києва в різні історичні періоди неодноразово змінювався: «Вероятно, в докняжескую епоху центр городской жизни помещался правдоподобно на нынешней Оболони и окаймляющих её взгорьях; в этой части по крайней мере найдены поныне древние монетные клады и языческие кладбища». Такі припущення виникли не випадково, адже у ХІХ-ХХ ст. київські археологи неодноразово організовували на Оболонь наукові розвідки та експедиції. Різноманітні археологічні знахідки в урочищи Луг (район вул. Лугової і Шахтарської) засвідчили, що колись стада мамонтів, зубрів і турів були звичним антуражем оболонських луків. Тут знайдено залишки знарядь праці та побутові предмети кам`яного, бронзового і давньоруського часу. А відомий український археолог Ганна Шовкопляс, яка у 1965-1976 роках проводила на Оболоні археологічні дослідження прийшла до висновку, що саме тут було найбільше поселення давніх слов`ян, яке заклало підвалини для створення майбутньої столиці Київської Русі. Більше того древні поселенці мали надзвичайно високий для того часу рівень життя і підтримували тісні обмінні стосунки з античними містами Північного Причорномор`я.
З заходу Облонь межує з Куренівкою (район вул. Фрунзе, Скляренка). Ця назва з`явилася завдяки київським козакам. Майже цілий рік проводили вони на дніпровських островах на Запоріжжі, а на зиму поверталися до Києва. Але через те, що воєвода чи війт не дозволяв їм селитися в місті, вони були змушені зупинятися на околицях. Як і на Запоріжжі, козаки будували собі примітивні житла – курені. Звідси і пішла назва Куренівка. Незважаючи на утиски з боку польських властей козаки приймали активну участь у міському житті, займалися рибальством і мисливством, ремеслом і торгівлею, підтримуючі торговельні зв`язки з Запоріжжям. Продовженням Куренівки була Пріорка (район вул. Мостицької, Дубровицької, Вишгородської). Назва виникла у середині ХУІІ ст. Під час польсько-литовського панування тут знаходилась заміська резиденція пріора – настоятеля домініканського монастиря. Цей монастир за однією з версій виник у Києві ще за часів князювання Володимира Рюриковича. У польських королівських грамотах засвідчено, що право на заснування монастиря було передано руськими князями домініканцю Іакинфу. У другій половині ХУІІ ст. землі домініканського монастиря були конфісковані і передані православному Братському монастирю.
На Пріорці на хуторі Кинь-грусть (район пл. Шевченка) розміщувались приватні дачі київської знаті. Довгий час тут проживав відомий книговидавець Стефан Кульженко, що видавав чудові книжки та периодичні видання. Його типографія була одною з найкращих у Росії.
Про місцевість Кинь-грусть збереглася цікава легенда. Під час перебування 1787 року у Києві імператриці Катерини ІІ найкращою розрадою від нудних прийомів і настирного почту були піші прогулянки. Знайомлячись з містом та його околицями, государиня в захопленні від прекрасних Оболонських краєвидів та Дніпра несподівано вигукнула: "Кинь грусть!". З того часу цю місцевість по іншому вже не називали. Інша легенда розповідає про придворного кондитера, швейцарця Бальї. Гуляючи по Подільським вулицям, він зламав собі ногу, що змусило його затриматися в Києві. Хворому відвели квартиру на Пріорці, що в той час була вкрита суцільним садом. Коли почали зріти фрукти Бальї знайшов їх дуже смачними і виготовив декілька видів варення. Раніше такі солодощі виписували спеціально для царської родини з-за кордону за великі гроші. Впевнившись у якості виготовленого варення Бальї привіз його до Петербургу. Продегустувавши подарунки імператриці особливо припало до душі сухе варення. Вона знову відправила свого кондитера до Києва. Цього разу такого варення було приготовано так багато, що киянки змогли дізнатися секрет його виготовлення. Так з’явилося знамените сухе київське варення.
Не менш цікава історія місцевості з милозвучною назвою Пуща-Водиця. Для давньоруських київських князів цей заповідний ліс був улюбленим місцем для полювань та розваг. Складовою назви Пуща-Водиця стала річка Водиця, що протікає і зараз. Наприкінці ХІХ ст. Київська міська дума заснувала тут дачне селище, яке поступово перетворилося на популярний курорт протитуберкульозного і загально-оздоровчого напрямку. З розвитком курорту у київських дачників виникла ідея збудувати тут храм на честь Серафима Саровського. Цей святий канонізований у 1903 році прославився своїми доброчинними справами і вмінням зцілювати хворих. Спочатку була збудована капличка, а у 1908-1910 роках звели дерев`яний храм з дзвіницею. Зростання популярності курорту сприяло прокладення до Пущі 1909 року трамвайної лінії.
У ХІХ ст. слободи Куренівка, Сирець, Пріорка, Карпилівка, Пуніща і сама Оболонь належали до восьмої частини Києва, що називалася Плоське. Тут у 1869 році купцем Войтенком була збудована парова баня. Це був єдиний привабливий будинок, бо вигляд всіх інших осель залишав бажати кращого. У обшарпаних дерев`яних будинках мешкали обіднілі київські міщани та євреї. Низинна болотяна місцевість була не сприятлива для проживання. Тому готелів тут не було, а житло вважалося одним з найдешевших у місті.
У другій половині ХІХ століття на Пріорці сформувалася назва урочища Кристерова гірка, що знаходилась на перехресті правого берега Почайни і шляху з Куренівки до Дніпра, північніше озера Печань. Саме тут саксонець Вільгельм Готліб Кристер купив ділянку землі, на якій розбив чудовий фруктовий сад. Для цього було виписано з Бельгії 300 сортів саджанців яблунь та груш. Підприємливий та енергійний саксонець на цьому не зупинився, створивши зразкове молочне господарство, найкращу у Києві пасіку, а ще розводив рибу, вирощував виноград і виробляв з нього вино, а для зацікавлених киян відкрив школу садівництва.
Сучасна назва Рибальського півострова пішла від селища рибалок, яке з давніх часів містилося на косі між Почайною і Дніпром. Рибалки славились чудовим рибним базаром, саме тут виготовляли для потреб міста та на експорт солону, в`ялену та копчену рибу. Микола Закревський згадував: “Так называется северная часть Киев-Подола, примыкающая к Оболони, населённая большею частью рыболовами. В апреле и мае Днепр наводняет эту часть города и затопляет её. Бедные жители ухитрились: они подобно жителям Новой Гвинеи и других островов Тихого моря, строят свои домики на высоких сваях, и в полноводье ездят на лодках от одного жилья к другому. Но наносимый Днепровский хлам превосходно каждый год удобряет их огороды; и не в каком месте Киева не растёт такая прекрасная кукуруза или Турецкая пшеничка, как на Рыбалках.” У середині ХІХ століття через часті повені Рибалки перестали існувати.
Поруч з Рибалками, вздовж Дніпра на північ, розкинулося мальовниче урочище Наталка. Назва відома з середини ХІХ ст. Час від часу тут виникали невеличкі поселення. У вихідні і святкові дні кияни вибиралися сюди на полювання і відпочинок.
© Владимир Кухарский, 1992-2004
Оставить комментарий